З чого почати?

У 1935 р. у часопису «Діло» поміщена стаття «Заклик до участи в Олімпійських ігрищах». У ній розповідалось про те, що чернівецькі часописи оголосили заклик Володимира Білинського, щоб українці якнайскоріше активували питання створення Українського олімпійського комітету і брали участь в Іграх ХІ Олімпіади 1936 р. в Берліні (Німеччина).

Хто такий Володимир Білинський?

Білинський Володимир, юрист, журналіст, гром. діяч; н. 27.5.1910 у Чернівцях, п. 22.12.1967 в м. Туреку, Вікторія (Австралія). Правничі студії закінчив у Чернівецькому Університеті. Активний у студентському житті, чл. багатьох суспільних організацій Буковини. З 1944 р. на еміграції в Австрії; гол. укр. делеґатури суспільної служби у франц. окупаційній зоні у Форальберіу. З 1949 р. в Мельборні; брав участь в укр. культ, житті, зокрема, як керівник культ.осв. відділу СУ OA в 1960-67 рр. Співроб. зб. «Українці в Австралії» (1966), автор довшої статті про укр. культ. сили у цій країні. Президент Українського олімпійського комітету 1956 – 1966 рр.

Його кроки

Володимир Білинський звернувся до Організаційного комітету Олімпійських ігор з питанням, чи є можливо, щоб українці з Галичини, Буковини, Закарпаття та інших країв де вони проживають брали участь в Олімпійських іграх. На це він дістав відповідь, що це можливо, коли б був створений Національний олімпійський комітет й визнаний він Міжнародним олімпійським комітетом.

Закордонна українська преса теж писала про ініціативу Володимира Білинського. Зокрема, часопис «Український сокіл» (Прага, Чехословаччина) посилаючись на тижневик «Самостійність», який видавався у Чернівцях видрукував заклик Володимира Білинського готуватись до Ігор ХІ Олімпіади 1936 р. Автор заклику висловлює думку: «що з огляду на пропагандивну сторону українці мусять взяти участь бодай в скромній кількості. Що ж до українських спортових сил, то їх є досить, треба лише нав’язати з ними зносини. З цією метою звертається до більших спортових осередків Галичини та Америки, щоб зайнятись як найскоріше створенням Українського національного олімпійського комітету».

Принагідно слід зазначити, що у 1935 р. «Діло» (за інформацією чернівецького «Часу») й інші часописи в краю та в Чехословаччині й США подали вістку про участь Українського спортового товариства «Довбуш» (Чернівці) в Олімпійських іграх 1936 р. Направду ця звістка не відповідає дійсності й не могла при всьому бажанні нажаль здійснитися. Бо ж тільки національні команди (в особі Національного олімпійського комітету) мають право брати участь в Олімпійських іграх, а не окремі спортивні товариства. Про це повідомив Організаційний комітет Олімпійських ігор члена «Довбуша» Володимира Білинського. До то ж несприятливі умови завадили б кращий підготовці спортсменів до Ігор: по-перше, окрім футболу у товаристві не достатньо були на той час розвинені інші види спорту; по-друге, румунська влада створювала штучні перешкоди для розвитку спорту (заборона «Довбушанських ігрищ», що входили до програми свята Федьковича з причини запрошення спортивних товариств «Україна» зі Львова та «Русь» з Ужгороду.

Інші перешкоди

Створенню Національного олімпійського комітету України перешкоджали ряд чинників: відсутність суверенної держави, умови визнання НОКів Міжнародним олімпійським комітетом, панівна централізована влада СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини яка не допускала й натяку на українську ідентифікацію навіть у спорті, а тим більше на міжнародній арені тощо.

Наведемо приклад державницьких дій Румунії щодо функціонування українського спорту в Буковині. Про це пише часопис «Діло» таке: «Румунські реформатори, що загнали майже ціле наше зорганізоване життя в безглузду сліпу вулицю самоліквідації, не спинилися й перед заходами знівечити ввесь організаційний доробок нашого спортового руху на Буковині. Новий декрет, що має на днях появитись, передбачає, що голову і половину членів відділу кожного товариства іменуватиме з уряду патріотичний національний (румунський) комітет. Очевидно, що ті люди з румунського національного комітету виконають доручення і свою місію гробокопателів нашого зорганізованого життя у всіх ділянках, у тому числі і спортовій. Згаданий декрет приходить саме в часі розбудови українського спортового руху на Буковині. Зусиллями приятелів української молоді і спорту зорганізовано цілу мережу спортових товариств по містах, містечках і селах. Серед таких умовин українські спортовці виявляють подиву гідну видержаність і не попадають у зневіру, а маси глядачів приймають з незвичайним захопленням появу наших дружин на ріжних грищах буковинських міст та містечок».

Однак, не стало це на перешкоді участі українських спортсменів в IV зимових Олімпійських іграх (Гарміш-Партенкірхен, Німеччина) та Іграх ХІ Олімпіади (Берлін, Німеччина). Часопис «Діло» повідомляв наступне: «Крім проф. Івана Боберського, який приїхав до Гарміш-Партенкірхену з Югославії (де тепер живе постійно) і якого цікавий репортаж читачі «Діла» мали нагоду прочитати в ч. 28 з 6 ц. м., прибув на Зимову Олімпіяду також український мистець-лижвар з Чернівців Роман Турушанко. З Гарміш-Партенкірхену надіслав він одному своєму товаришеві картку такого змісту: «Я добре сюди приїхав, усе в найліпшому порядку. Тут чудово. Шкода, що замало снігу і що тепло, бо все було б краще. Я сьогодні вже бігав на леді. Дістав я також карту вільного вступу на всі урядження. Порядок у Німеччині подиву гідний».

Німецька преса досить прихильно відгукнулася на виступ Романа Турушанка. В Олімпійському ілюстрованому додатку до часопису «Гамбургер Фремденблят» від 08 лютого 1936 р. поряд з фото з відомими мистцями з фігурного катання на ковзанах поміщена світлина українця Романа Турушанка з таким написом: Роман Турушанко з Румунії виявив у тренінгу повне темпераменту совгарське мистецтво. У самім конкурсі штучної їзди добув Турушанко ноту 337,8 і суму місць 128; він опинився на 19-ому місці (на всіх 25 змагунів), залишивши за собою японців, американця, чеха й інших.

Направду сказати Роман Турушанко потрапив до національної олімпійської збірної Румунії не випадково, а всупереч логіки державної політики щодо українців Буковини. Наведемо приклад наших міркувань. У 1935 р. часопис «Діло» повідомляло, що у міжнародних лижварських змаганнях (Прага, Чехословаччина – 23 – 24 лютого) брав участь, уперше у своїй кар’єрі, Роман Турушанко. Чеська преса відзначила високий рівень підготовки (техніка, рухи, красота та елегантність бігу) українця й його спортивний настрій (сміливість, жага до перемоги). Завдяки цьому Роман Турушанко здобув третє місце. Цікавим є той факт, що напередодні змагань у Празі, Роман Турушанко брав участь у змаганнях у Румунії, де мав усі підстави для того, щоб дістати першу нагороду. Однак з мотивів національних – він свідомий українець – посів друге місце. Перше було визначене Горошу, який у змаганнях у Празі посів лише шосте місце. «Діло» підсумовує це так: «Таким чином Турушанко на міжнародних змаганнях дістав повну сатисфакцію за заподіяну йому кривду в Румунії.

Слід відмітити, що Роман Турушанко не тільки брав участь у IV зимових Олімпійських іграх, а й відвідав Ігри ХІ Олімпіади. До Берліну з Чернівців він дістався дивним чином, а саме на велосипеді. Про свої мандри Роман Турушанко ділився зі слухачами 24 жовтня 1936 р. у Львові у залі товариства «Сокіл-Батько» по вулиці Руській, 20. Лекцію на тему «Вражіння із подорожі колесом на ХІ Олімпіяду в Берліні і по Європі» призначено на 18.00. Водночас Юліан-Юрій Омелянович Дорош продемонстрував свої фільми з життя Гуцульщини та руханку з Берлінської Олімпіади.

Волелюбні заклики українців Буковини до олімпійської самостійності України зворушили українців цілого світу. Так, українська сокільська громада Чехословаччини долучилася до олімпійських традицій. Зокрема, питання поїздки до Берліну, для студій стану руханки та спорту у культурних народів, було на порядку денному IV З’їзду Союзу українського сокільства за кордоном.

Це дало поштовх до продовження боротьби за самостійницький український олімпійський рух.